Все, що мав у житті,
він віддав для одної ідеї,
і горів, і яснів, і страждав,
і трудився для неї.
Іван Франко
М ати очільником держави видатного богослова, людину енциклопедичних знань, праці й обов’язку – то надзвичайне щастя для народу, то безмірна ласка Божа. Як же це тільки актуально сьогодні для України!Як цього прагне кожне свідоме, небайдуже серце! Шкода, що такого керманича ми мали зовсім не довго. А втім, маємо пишатися : він таки був – ревний сподвижник на ниві українського відродження, один із творців нашої духовності ,ідеолог українського Православ’я і просто вірний син своєї землі – митрополит Іларіон (у миру – Іван Огієнко).
Істинно: його появи вимагала доба. У період становлення УНР на політичній арені з’явився лідер, який щиро бажав служити народові і мав природжений хист бачити глибинну суть речей і подій. На відміну від М. Грушевського, В. Винниченка, а то й С. Петлюри, І. Огієнко усвідомлював вагу релігійного фактору: національне відродження неможливе без допомоги національної Церкви.
«Встань, поневолений віками історичний народе, в єдності, любові й щирості за предковічну правду свою: розправ рамена свої, пізнай себе, візьми в праву руку меч, а одночасно в ліву — факел культури й освіти, віри у Божу Правду, — і ти переможеш» – цей поклик, за ствердженням професора С. Килимника, був девізом життя Івана Огієнка – державотворця. І суттєво:агресивний підхід у вирішенні національних проблем був йому чужим: найскладніші політичні питання І. Огієнко вирішував, з одного боку, глибоко толерантно, виважено, з другого — послідовно і аргументовано, чітко окреслююючи цілі. Умів враховувати як суспільно-політичні реалії поточного моменту, так і загальну, стратегічну лінію уряду УНР – формувати і забезпечувати функціонування повнокровних атрибутів незалежної Української держави. Був переконаний, що до минулого треба ставитися із вдячністю, до майбутнього – відповідально, а в сьогоденні діяльно робити все, що залежить від людини.
Як відомо, за порівняно короткий час Іванові Огієнку як члену уряду вдалося відкрити перший Український державний університет у Кам’янець-Подільському, а пізніше – і стати його ректором. Як міністр освіти,він ухвалює у січні 1919 року Закон про державну українську мову в УНР, затверджує для обов’язкового вжитку в усій Україні розроблений напередодні разом з А. Кримським правописний кодекс. Цей кодекс увійшов в історію нашої мови як «Правописна система проф. І. Огієнка 1918-1919 років». Один за одним за його підписом виходять з міністерства розпорядження: про українізацію середніх шкіл, про відкриття нових українських гімназій, про підвищення платні вчителям народних шкіл, про обов’язкове загальне навчання, про допомогу українським освітнім видавництвам.
Ставши міністром культів і віросповідань, І. Огієнко найперше організував масовий збір по церковних парафіях добровільних пожертв на Український Червоний Хрест. А наступним його кроком була спроба українізації Церкви, повернення канонічним шляхом її прадавніх традицій і самостійного статусу.
І коли в сумний для України час уряд УНР ухвалив рішення про еміграцію, то міністр Огієнко рішуче заперечив – просто так, втечею, всьому українському уряду ніяк не можна покидати Україну, бо авторитет УНР в очах народу впаде; боротися треба до кінця. Залишившись Головноуповноваженим уряду, мов витязь, стояв на варті рідної землі, боронячи від загарбників національні святині – і таки зберігши їх для України. Мав мужність – один! – протягом року стояти в епіцентрі національно-визвольних змагань. І хоч еміграція стала неминучою – душа лишилася в Україні, і кожен її день «був днем бджоли, що від світання до смеркання носить по краплині мед до свого вулика».
Учений – мовознавець зі світовим ім’ям, автор праць з канонічного права, педагог, богослов-філософ, культуролог, літературознавець, редактор та видавець, перекладач та поет, державний, громадський, церковний і культурний діяч, православний митрополит, історик української церкви – не так просто визначити, якою гранню свого таланту Іван Огієнко прислужився більше українській справі. І це попри гоніння і лиш не так давно зняте тавро «запроданця і відщепенця», випечене на його серці радянською владою. Згадуємо професора Огієнка – а це понад 1000 праць (1848 назв) із різних галузей знань. Серед них енциклопедичні «Історія української культури», «Українська церква», «Історія української літературної мови», фундаментальне дослідження «Дохристиянські вірування українського народу».
Говоримо про митрополита Іларіона (саме під таким ім’ям Іван Огієнко був висвячений на архієпископа Холмського і Підляського) – і це 44 еталонних переклади рідною мовою богослужбових книг — рекорд, з яким в історії християнства мало хто може зрівнятися. Це перший науковий переклад Біблії на українську мову, за який митрополит Іларіон був титулований почесним членом Британського Міжнародного Біблійного Товариства. Переклад Біблії мав передусім місіонерський характер, адже владика хотів, щоб український народ мав можливості читати Святе Письмо у точному та зрозумілому перекладі українською літературною мовою.
Торкаємося спадщини Огієнка – філософа – і маємо духовні заповіти, без яких не бути нам народом – ні вільним, ні щасливим, а то і взагалі – не бути.
Згадаймо хоча б кілька з них.
Істинна наука не може суперечити вірі, як про це й каже митрополит Іларіон:
Навчання та Віра – рідні сестри, а Істина – їхня мати, хоча в реальному житті вони інколи йдуть різними шляхами, та все одно вони прямують до одного місця.
Знання є дорогою до Істини. Так і призначено для синів Божих – через навчання вони наближаються до Бога, а Бог наближається до них.
Тож слід пізнавати, вивчати дійсність і в той же час жити правильно, любити свого ближнього, вибачати своїм ворогам, покладатися на Бога, адже тільки Він знає найвищі тайни світу, включаючи сенс людського життя.
Рідна мова – шлях до Бога.
Мова – душа нації, головний охоронець нашого психологічного его... І доки існує мова, доти існує нація, національність. Якщо мова помирає, то не виживе й нація – вона буде розчинена якоюсь сильнішою нацією. Це є причина того, чому мова має таку величезну важливість для національного руху і чому вона займає почесне перше місце серед інших важливих питань. І саме через це наші вороги завжди намагались заборонити нашу мову, пригнобити її, знищити.
Так говорив найвизначніший лінгвіст-українознавець, звертаючись до свого народу. Ніхто до нього чи після нього на говорив нічого подібного про рідну мову – мову як «вираз національної психології», мову як «душу кожної національності».
Шануймо все своє рідне! Бережімося почуття меншовартості.
Адже
світ Божий великий і складається з окремих народів чи націй. Кожен народ – окреме закінчене ціле. І в тому й краса Всесвіту, що народи зберігають свою окремішність, як на пишній луці кожна окрема квітка має свій окремий колір і запах.
Служити народу – то служити Богу.
Служити народу – це також служити ближньому, кожній людині, тому що любов є служіння.
Як бачимо, усвідомлення своєї національно-духовної незалежності та основана на духовній географічно-політична єдність – це і є, на думку нашого Апостола правди і науки, секрет самозбереження нації.
І знову цитуючи Огієнка-Іларіона, з болем констатуємо, що «вікові наші рани» ще не загоїлися і «бій за державність» все ще триває.
Хай Бог дасть нам мудрості прийняти написані кров’ю серця заповіти того, хто все своє життя віддав Христу і Україні, і нарешті збагнути – кому можна ввірити долю народу.