Це було 5 років тому. На Міжгірщині, серед розкішної закарпатської природи, проходив Міжнародний дитячий фестиваль юних талантів. Він зібрав дітей з багатьох міст України, а також представників української діаспори з Польщі та Канади. У складі київської делегації була і команда з нашого пристоличного містечка Бровари. Добігав кінця третій день фестивалю, коли з'ясувалось, що одна з дівчаток серйозно захворіла. Вона була найменшою у моїй команді. Єдина в сім’ї і така довгождана дитина, 10-річна Марійка ніколи не їздила сама, без батьків, навіть до Києва на екскурсію. А тут її відпустили зі мною в Карпати...

Гарно в Україні на Великдень! Ще не встигнуть згаснути зірки на небосхилі, як трепетно заблимають повсюди вогники великодніх свічок. Нескінченні людські потоки поллються дорогою до храму і від храму, залунає радісна звістка, і кожен понесе додому в чепурному кошику освячену духмяну паску та яскраво-усміхнені крашанки чи писанки.

Людина багато що може. Але в тому лихо, що при цьому, здається, чогось найбільшого не вистачає. А це найбільше і є Найбільшим - це суть людська, суть справжньої Людини, що створена за образом і подобою Божою. Ні, не тією, що зовні схожа на людину. А тієї, що має людяне серце. «Кожен є тим, чиє серце в нім: серце вовче - істинний вовк, хоч обличчя людське. Лице ж бо і серце - речі різні». Або «Не зовнішня плоть, але наша думка - головна наша людина. У ній ми перебуваємо. А вона є нами», – повчав мудрець Сковорода. Тож коли ми дбаємо лише про себе (а про себе і звір турбується), коли лукавимо, гидко пліткуємо, дихаємо злобою і щомиті ладні перегризти глотку сусідові чи співробітнику - то хто ми тоді? Чий образ носимо у серці?

«Від часу Шевченкового «Поховайте та вставайте» Україна не чула таких гнівних і рішучих слів, як з уст цієї слабосильної дівчини», – так відгукнувся про Лесю Іван Франко, назвавши її «єдиним мужчиною на всю тогочасну соборну Україну». У роки Вітчизняної війни протестуючий голос Лесі Українки було чути і на антифашистських мітингах, і на естраді, і по радіо. Слово її поезії писали кров’ю на стінах тюремних камер, гартували себе силою цього слова в концтаборах і в окопах...

«Встань, поневолений віками історичний народе, в єдності, любові й щирості за предковічну правду свою: розправ рамена свої, пізнай себе, візьми в праву руку меч, а одночасно в ліву — факел культури й освіти, віри у Божу Правду, — і ти переможеш» – цей поклик був девізом життя Івана Огієнка – державотворця.

Посилаючись на праці відомих світочів, пропонуємо для всіх небайдужих і вдумливих діалог між Шукачем Істини і Скептиком про глибинні функції мови, про вагому роль рідної мови в житті кожного народу, про відповідальне ставлення до слова і його вплив на психічне і фізичне здоров’я людини, на її долю...

Зло вміє до невпізнання спотворити істину, звівши на манівці не лише окремих людей, а й увесь народ. Шевченка, скажімо, заведено підносити виключно як великого поета. Але ж його творча спадщина - це "не історія літератури, а перш за все моральні приписи", звернення до душі і сумління кожної людини...