Свідомі українці справедливо поціновують Тараса Шевченка як великого патріота, геніального поета, одного з найбільших будителів народу. І справді, майже кожна сторінка "Кобзаря" - це палкий заклик любити свій народ і край, це пророцький осуд усякої неправди і неволі. Рішучий осуд насильства, релігійного лицемірства і соціальної несправедливості ставлять Тараса Шевченка на один рівень зі старозавітними пророками. Могутній протест проти неправди в Шевченка сполучений із непохитною правдивою вірою, що випливає з глибин його єства.
Спроби комуністів зробити Шевченка атеїстом - просто нелогічні. Адже ніхто з українських письменників не вживав так часто і з такою глибокою побожністю ім'я Всевишнього, як Шевченко. В усьому "Кобзарі" ім'я Бога вжито 495 разів і в марно тільки 12. Із 230 творів "Кобзаря" ми маємо 25 - суто релігійного змісту.
До Бога Тарас Шевченко звертається з глибокою любов'ю і пошаною: "Милий Боже", "Святий Боже", "Господь Бог мій" і т. д. Це є найкращим доказом того, що Шевченко не був атеїстом. Невже атеїст переспівував би псалми або писав твори релігійного змісту? А ці твори в Шевченка прекрасні. До того ж у кожному з них він вживає з великою пошаною слово "Бог".
Як же пояснити вирази Шевченка, що на перший погляд здаються богохульними? Так, вони богохульні лише для московської заскорузлої обрядовості. Бо в Шевченкових творах немає жодного вислову, який говорив би про його безбожництво. У поемі "Сон" поет називає Бога "милим". Україні він радить: "Годуй діток; жива правда у Господа Бога". У цій самій поемі, змальовуючи з обуренням сваволю поміщиків, злиденне життя й нестерпні страждання кріпаків в Україні, він каже, що коли може бути таке зло, то, очевидно: "Нема Господа на небі". Так, це протест, адже люблячі Бога віруючі люди часом вживають такі гострі вирази (приклади маємо в Старому Завіті).
Шевченко говорить, що Бог "... може бачить, та помагає, як оті гори предковічні". Звернимося до Святого Письма. У псалмі 83 Давид каже: "Не мовчи, не німуй, озвися, Боже". У псалмі 44:213 він звертається до Бога так: "Пробудися, чого спиш, Господи?" Проте ніхто не звинувачує псалміста в атеїзмі. Отже, згаданий вираз Шевченка, безперечно, різкий, як у Давида, але не атеїстичний.
У поемі "Сон" Шевченко висловлює таке почуття: "Я Богу помолюсь... Я так люблю мою Україну убогу, що прокляну святого Бога. За неї душу погублю". Але це не доказ безбожності Шевченка, а прояв його глибокої любові до свого народу. В апостола Павла знаходимо такі ж думки: "Бо я сам бажав би бути відлученим від Христа за братів моїх, рідних мені по тілу". Подібно висловлювався стосовно Бога і пророк Мойсей. Отже, таке саме почуття до народу ми знаходимо і в Шевченка, у нього й на думці не було хулити Бога.
Чимало Шевченкових творів чужі Церкви вважають за богохульні. Наприклад, поезію "Світе ясний! Світе тихий!", у якій він таврує московську забобонну церкву, німо-обрядовщину в церковній мові, що мертвила дух і гасила Боже світло в людських душах. У поемі "Юродивий" поет обурюється проти ока, що спить у кіоті, запитує, чи воно бачить усі ті кривди, що діються в Україні, за яку в Шевченка розривалася душа.
Треба раз і назавжди запам'ятати, що всі ніби богохульні вирази у творчості Шевченка спрямовані не проти Бога, а проти московської православної бездуховщини, мертвотності християнського духу, проти усього того, що Шевченко називає візантійщиною. Усе це чуже для України, від чого народ страждає й сьогодні.
Шевченко змальовує двох богів, а саме: бога "московито-візантійського" та Бога Ісуса Христа, якого він палко любить, про якого говорить: "Збрешуть люди, візантійський Саваоф одурить, не одурить Бог". "Візантійський Саваоф" для Шевченка - це політичні чужі Церкви на біду Україні, яких він не сприймав усім своїм серцем. На жаль, сьогодні таким самим фарисейсько-московським духом інтриг пройнята Українська Церква, бо не послухали слів Ісусових, що треба берегтися фарисейсько-саддукейської закваски, що в старі міхи нового вина не наливають. Не можуть старі прогнилі кадри подати нову ідею, повну життя і свіжості. Не збудують вони ні чистої, духовної Церкви, яка нестиме світло в серця людей, ні Щасливої України.
Не мав жодних симпатій Т. Шевченко не тільки до московської Церкви, але й до римо-католиків. Можливо, що ці Церкви відійшли далеко від християнства, від чесності і любові. А що за християнська Церква без християнської суті? Фальшивка? Найкращим доказом цього є поема Т. Шевченка "Єретик". Духовенство він порівнює з воронами, гадюками, собаками, у них "в ясних ризах ... люті очі " тощо. Що ми можемо спостерігати і сьогодні. Церква Божа - Свята і непорочна, але більшість служителів - не слуги правди і любові, а слуги інтриг і злих пороків, які розділяють народ, налаштовують один проти одного і проти Бога.. Не всі в Церкві священики, а на превеликий жаль, більшість - попи, як спотворена спадщина московсько-атеїстичноі системи.
Піп не дбає про Україну, вона йому чужа, а дбає він лише за сите черево і повну кишеню. Священик любить свій народ і служить Богу всім серцем і життям. Правдиві священики - духовне золото нації. Про таких священиків мріяв Тарас Шевченко.
Які ж, власне, були релігійні погляди Шевченка? Він глибоко вірив у молитву, не раз писав про це, і його твори сповнені порад молитися. Поет вірив Христові і любив його, а фарисейство й ідольство ненавидів. Ми знаходимо в Шевченка без кінця-краю суто релігійні вирази, ними рясніє "Кобзар". У "Невільнику" читаємо: "Скрізь неправда, де не гляну, скрізь Господа лають". У "Кавказі" він визнає: "Христе, Сине Божий". У "Неофітах" називає Христа "Сином Божим у плоті" і т. д.
Шевченко завжди попереджав "сторонніх людей", вдивляючись зором мудреця в глибінь наступних поколінь і сам віщуючи:
Не смійтеся, чужі люди!
Церква-домовина
Розвалиться, а з під неї
Встане Україна,
Розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
Помоляться на волі
Невольничі діти.("Стоїть в селі Суботові")
Це пророцтво здійснюється і наближається день, коли в Україні кожен матиме можливість помолитися вільно.
У Тараса Шевченка, як у старозавітних пророків, глибока релігійність поєднана з гострим протестом проти релігійного лицемірства і всякої неправди. Візьмімо хоча б такі його рядки:
Храми, каплиці, ікони,
ставники, мірри і дим,
перед образом Твоїм
Неутомленні поклони -
За кражу, за війну, за кров:
Щоб братню кров пролити, просять,
А потім в дар Тобі приносять
З пожару вкрадений покров...("Кавказ")
Або:
Кругом неправда і неволя,
Народ замучений мовчить,
А на апостольськім престолі
Чернець годований сидить,
Людською кровію торгує
І рай у найми оддає!
О, Боже! Суд Твій правий всує,
І всує царствіє Твоє!("Єретик")
Тарас Шевченко з великим захопленням перекладає і наслідує старозавітних пророків, бо відчуває в них споріднений дух. Правду, любов і братерство Шевченко вважає за найдорожче добро, якого бажає собі і всім людям: "Мені ж, о Господи, подай Любити правду на землі І друга вірного пошли!" ("Молитви").
До якої з євангельських течій релігійні погляди Т. Шевченка найближчі? У "Неофітах" він визнає божественність Ісуса Христа і називає Його "Сином Божим у плоті". У поемі "Марія" він стверджує, що Христос народився так, як усі люди. В усякому разі Шевченко має надзвичайно піднесені погляди на Христа, хоча в поемі "Марія" допускає думку, що Його народження не мало виняткового характеру. Цей погляд помилковий, проте через нього не можна ставити Шевченка за межі Церкви, зважаючи, що він сам, без будь-чиєї допомоги прорубував собі стежку віри в нетрях мовчазного, сухого й німого ритуалізму. Христос навчав, що слова, які люди казатимуть проти Сина Людського, простяться їм, але залишиться без прощення гріх проти Святого Духа, бо це гріх проти самої Істини, самої Правди. Отже, ми шануємо Тараса Шевченка не тільки, як геніального поета і будителя народу, але і як великого пророка духовного відродження й нового життя, як то було до московського поневолення. До того часу, поки наш народ матиме в руках "Кобзаря" та твори Сковороди, не переведуться в Україні люди, які відроджують правдивість і духовність Соборної Церкви. Які сповідують Символ Православної Віри: Вірую.... в єдину Святу Соборну Апостольську Церкву.